Коломієць Олексій Федотович

(17 березня 1919 р. – 23 листопада 1994р.)

український  письменник, драматург. Народився у с. Харківці Миргородського району/колишнього Лохвицького району

 

Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківці Лохвицького району /нині Миргородський район/ на Полтавщині. Він був шостою і найменшою дитиною в бідній родині, яка втратила батька.

В 1935-1938, після закінчення семирічки, майбутній письменник навчається на робітфаку при Харківському інституті радянської торгівлі, а згодом на історичному факультеті Харківського університету. У роки війни зі студентської лави він йде на фронт. Демобілізований у 1944 О. Коломієць починає працювати на комсомольській роботі: спочатку лектором, а потім секретарем Чернівецького обкому комсомолу.

​

З 1950 по 1953 працює відповідальним редактором газети «Молодь України», потім — у журналі «Зміна». Водночас письменник починає друкувати свої перші нариси й оповідання, які у 1960 увійшли до збірки «Біла криниця».

Свою драматургічну діяльність Олексій Коломієць розпочав у сорок років. Він увійшов в літературу як драматург з комедію про життя колгоспного села «Фараони». Використовуючи давно відомі сюжетні мотиви, драматург зумів написати п'єсу, сповнену гумору і дотепності, в якій крився глибокий зміст і порушувалися актуальні соціально-етичні проблеми.

Автор спробував поміняти місцями чоловіків і жінок, щоб показати, наскільки несправедливою є побудова суспільства, що сприймає жінку як основну робочу силу в полі, і вдома, та перекладає на неї непомірне навантаження. Тільки опинившись на місці дружини, таке несправедливе розподілення зобов'язань, яке він вважав чимсь цілком закономірним, в повній мірі відчув на собі головний герої п'єси.

​

Комедія «Фараони» принесла О. Коломійцю широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота постановка.

Кожна нова п'єса розкривала нові грані творчої майстерності Олексія Коломійця, він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально-етичній проблематиці. Герої Коломійця — це завжди звичайні, рядові люди, душевно щедрі й багаті. У своїх п'єсах драматург порушує «вічні проблеми»: добра і зла, любові і ненависті, відданості і вірності.

П'єса «Голубі олені» була удостоєна Державної премії ім. Т. Шевченка (1977). Це поетична розповідь про справжнє кохання, пронесене крізь усе життя, про цільність людської особистості. «Голубі олені» — «повість про кохання», яка на тлі численних батальних творів прозвучала винятково ніжною ліричною нотою.

Випадкова зустріч дівчини Оленки з глухого поліського села та молодого солдата Кравцова, пробудила в їхніх серцях глибоке кохання, яке вони пронесли крізь життя. Невчасність і недоречність цього почуття під час війни, мабуть, і зумовила його ніжність і силу.

​

Символом кохання, яке витримало всі випробування, як втілення мрії, стають фантастичні голубі олені — витвір Оленчиної уяви. Оленка не просто змогла зберегти в душі своє почуття, — воно стало активною, творчою силою, яка сформувала її особистість. Душевна витривалість і безкомпромісність героїні, її любов, оті символічні голубі олені — поетичний образ чистоти і вірності ідеалу — у контексті п'єси виступають мірилом високої шляхетності.

​

Тема вірності в коханні звучить у Коломійця як тема людської стійкості і відданості високим ідеалам у повсякденному житті.

Шістдесяті-сімдесяті роки стають надзвичайно плідними для Олексія Коломійця в творчому плані, він багато пише, його п'єси мають успіх. У 1961 він пише драматичний памфлет «Дванадцята година», потім психологічну драму «Чебрець пахне сонцем» (1963), п'єсу «Прошу слова сьогодні» (1964), драматичну дилогію «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), психологічну дилогію «Горлиця» та п'єсу «Перший гріх» (1970). Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 були відзначені республіканською премією ім. М. Островського. У 1972 виходить п'єса «Одіссея в сім днів», в 1973 — «Голубі олені», потім — «Кравцов» (1975) і «Срібна павутина» (1977). У 1978 році побачила світ драма «Дикий Ангел», яка у 1980 була відзначена Державною премією СРСР.

​

Як драматург О. Коломієць схильний до театру інтелектуального, де порушуються морально-етичні проблеми. Його п'єси відзначаються актуальністю, вони ставлять проблеми, спрямовані на відстоювання моральних норм і пошуків сенсу життя. Ідейно-тематичні й художньо-образні зацікавлення О. Коломійця знаходять відображення в жанрових різновидах творів: соціально-побутовій комедії, психологічній драмі, ліричній п'єсі, політичному памфлеті тощо.

Хоча в творчості драматурга переважають п'єси про актуальні, сучасні авторові проблеми, є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев'ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500-ліття Києва.

​

Помер Олексій Коломієць 23 листопада 1994 року.

Поховали письменника в центрі  його  улюблених  Харківців, поруч  із могилою  Архипа  Тесленка.

 

Олексій Коломієць є одним із найвизначнішим автором в українській драматургії 60-90-х років XX ст. Він увійшов в українську драматургію з конкретним естетичним ідеалом особи і суспільства, продовжуючи драматургічні шукання Лесі Українки, І. Кочерги, М. Куліша. А його плідні експерименти у галузі драми відкрили перед українською драматургією нові можливості пізнання дійсності.

​

​

Архип Юхимович Тесленко

(02.03.1882 — 28.06.1911)

український  письменник, народився у с. Харківці Миргородського району/колишнього Лохвицького району

 

       Ім’я Архипа Тесленка з’явилось в українській літературі на зламі століть і цілих історичних епох.

       Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 року в с. Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській родині. Його батько – Юхим Якович – виходець із безземельних козаків сусіднього села Безсали, мати – Явдоха Сидорівна Строй – наймичка поміщицьких економій.

Власної землі, крім городу з невеличким садком, не було, тому матері доводилося  наймитувати. А батькові, інвалідові без лівої руки, іноді приходилось підробляти в ратуші переписуванням паперів. Заробітки були дуже малі, і в сім’ї ледве зводили кінці з кінцями, добре знаючи ціну заробленої копійки. Від недостатку, голоду та холоду діти часто хворіли і вмирали. З десяти дітей вижили лише двоє.

 

              Початкову освіту Архип здобув у однокласній церковнопарафіяльній школі, яку успішно закінчив 1894 року, потім була двокласна церковно-

вчительська школа, по закінченні якої він міг би працювати вчителем у початковій школі, але за „вільнодумство” і „безбожність” був виключений.

Далі знання набував самотужки.

             Поступив працювати писарчуком у волості. Зарозумілість, низькопоклонство і хабарництво, які там панували, змусили А.Ю.Тесленка

перейти до контори повітового нотаріуса Федора Кисловського. Нову  службу пізніше охарактеризує так: ”З вогню та в полум’я”.

 

Тут його змушували виконувати не лише канцелярську роботу, а й працювати в домашньому господарстві нотаря. Надсильна праця, нестерпні побутові умови згубно впливали на його здоров’я, і без того неміцне. У ці роки чимало працював він і над самоосвітою - у міській громадській бібліотеці, а згодом - у новоствореній бібліотеці Народного дому.

 

Залишивши нотаріуса, він 3 серпня 1901року опиняється на станції

Волинська Південно-Миколаївської залізниці – вчиться на телеграфіста, але вже через чотири місяці змушений був залишити навчання

через слабкість зору. Повернувшись додому, Архип Тесленко займається

самоосвітою.

 

Початок літературної діяльності письменника припадає ще на навчання в школі, коли він пише байки про однокласників і пробує нотувати свої настрої російською мовою. У віршах, написаних під час служби у Ф.Кисловського, відчуваються пошуки смислу життя.

             До раннього періоду творчості Архипа Тесленка належать нариси

„Ночь на Ивана Купала в селе Харьковцах” та „На досвітках”, написані у 1902 році. На першому відчутній вплив „Вечорів на хуторі біля Диканьки” М.Гоголя, другий – це лірично-публіцистичні роздуми письменника, які він називав „живим, радостним праздником золотой благодатной юности”.

 

На 1902 рік припадає знайомство Архипа Тесленка з режисером аматорського театру в м. Лохвиці М.Дьяковим.  За його  підтримки

Архип здійснив постановку п’єси „Невольник „ Л.Кропивницького, де сам

грав роль Степана.

              Газета „Полтавский вестник” писала про гру Тесленка,що він зробив би честь будь-якій, навіть і не сільській сцені. Така оцінка підбадьорила письменника, він вирішив розширити репертуар української сцени, написавши п’єсу „Горобина ніч”, а весною 1905 року – драму „Не стоїть жить”. М.Кропивницький, ознайомившись з драмою під час гастролей у Лохвиці, дав цінні поради, допоміг знайти шлях до реалістичної літератури.

„Це ви гарне діло робите – писав у листі до Тесленка  Кропивницький, що

ставите спектаклі для народу, це їство народові надто смачне і потрібне, найпаче, історичні твори”.

 

Після організації „Народного театру” в Харківцях, Архип Юхимович активно взявся за обладнання відповідного приміщення для вистав, підшуковування  костюмів, проведення  репетицій п’єс. Він відвідував постановки п’єс в Народному домі в Лохвиці, в яких брали участь М.К.Заньковецька, М.Л.Кропивницький та інші знамениті актори.

 

Архип Юхимович Тесленко брав активну участь в подіях 1905 р.

              В грудні 1905 року у Лохвиці вибухнуло селянське повстання, яке зазнало поразки. Почалися масові арешти зачинщиків і підозрілих. А.Теслен-

ко  без паспорта і грошей  тікає у Київ, де переховується  по монастирях і нічліжках. Улітку 1906 року повертається додому, а восени  його знову зааре-штовують і висилають у В’ятську губернію.

                                              

У літературу Архипа Юхимовича Тесленка ввів Борис Грінченко, опублікувавши на сторінках газети  „Громадська думка” перші оповідання письменника. Із розрізнених оповідань він творить вражаючий образ наймитської України, заглиблюється в психологію народу, виразними штрихами відтворює драматизм подій і самого життя. Біографічні моменти в творах Тесленка виходять за межі суто особистісного, бо відбивають типові обставини тогочасної дійсності.  Особистий трагізм А.Тесленка позначився на трагізмі його художніх творів.

 

Блиск письменницького таланту особливо виявився в його оповіданнях. Злидні руйнують мрії селянського хлопчика Миколки („Школяр”), письменник відкриває очі читачам на лицемірство й жорстокість ченців („Любов до ближнього”, „У схимника”). Вершинним у творчості Тесленка є повість „Страчене життя” про життя двоюрідної сестри письменника Зінаїди Строй. Це типова історія багатьох демократів-інтелігентів, які, зненавидівши тогочасний суспільний лад, і, не знайшовши шляхів боротьби з ним, втрачають віру в людей і йдуть з життя.

 

На початку червня 1911року здоров’я Тесленка погіршується і 28 червня він помер, Згідно із заповітом його поховано біля могили Зінаїди Строй, а в 1939 році останки перенесено і перепоховано перед  будинком культури, де споруджено пам’ятник письменнику.

 

Єдина збірка творів Архипа  Юхимовича „З книги життя” побачила світ уже  після його смерті. У мартиролозі української прогресивної

літератури початку ХХ століття Архип Тесленко – наймолодший. Йому не

виповнилось і 30 років. Відчуваючи близьку смерть, він писав:  ”Життя моє

справді таке, що треба звірячого організму, щоб я перетяг за 30 років”.

 

Небагато працював Тесленко в українському письменстві:  два роки до заслання і стільки ж після заслання, але його праця була подвижницькою. Він лишив по собі 23 оповідання, одну повість,12 кореспонденцій, кілька нарисів та віршів, дві п’єси. Морально – етичні шукання письменника – демократа, змагання його за добре і гуманне, за людське в людині – значущі для нас і нових поколінь.

 

 

Володимир Ярошенко

(Воляр)

український поет, байкар, прозаїк, драматург, літературний критик, кіносценарист.

 Жертва сталінського терору

1898 — 1937

• Дата народження: 23 травня 1898

• Дата смерті: 23 жовтня 1937

• Місце народження: с. Яхники, Миргородський район /колишній Лохвицький район/, Полтавська область

 

       Український поет, прозаїк і драматург Володимир Мусійович Ярошенко 23.05.1898р.н. родом з села Івахники (нині – Яхники) на Полтавщині. Після отримання базової середньої освіти вступив до комерційного інституту в Києві, працював викладачем математики.

       Перші вірші були написані російською (1917). Наступні 10 років регулярно виходили поетичні збірки, байки, п’єси-агітки, комедії, книжка оповідань, повість та віршована казка.

Рання поезія створювалася під впливом символізму. Кожен його вірш просякнутий філософським осмисленням людського буття, пошук власного шляху кожною особистістю, прагнення до істини й мети існування. Згодом поет зблизився з футуристами, що теж відобразилося на його творах.

Жив у Білій Церкві, був членом партії боротьбистів, учителював. Вперше його арештували у лютому 1933, але не знайшли складу злочину й відпустили. Другий арешт, що відбувся 3.11.1936, виявився не таким вдалим: закритим засіданням НКВС у Києві 13.07.1937 В.Ярошенка обвинуватили в участі у націоналістичній терористичній організації та засудили до вищої міри. Вирок був виконаний негайно.

 

***

Народився 23.05.1898 р. в с. Яхники на Полтавщині в родині вчителя. Закінчив сільську та реальну школу. Вчився в Київському комерційному інституті, вчителював.

Писати почав російською мовою (збірка "Стихи", 1917). Видав збірки віршів "Світотінь" (1918) та "Луни" (1919), збірки байок "Що й до чого" (1924), "Через решето" (1924), "Байки" (1926), п'єси-агітки "В єднанні сила" і "Кооперативна мобілізація" (1924), "Божа кооперація", "Добре роби – добре й буде" (1925), комедію "Шпана" (1926), збірку оповідань "Кримінальна хроніка та інші оповідання" (1927), повість "Гробовище" (1928), віршовану казку "Мацапура" (1929).

Належав до літературно-мистецького угруповання "Музаґет" (1919), а пізніше до літературних організацій "МАРС", "Плуг", "Ланка". У 1919–1921 рр. був членом Української Комуністичної партії (боротьбистів) і жив у Білій Церкві. У 1922–1923 рр. учителював у с. Трушки на Білоцерківщині, викладав математику.

Вперше В. Ярошенка заарештували 26.02.1933 р., але за "відсутністю складу злочину" через два з половиною місяці звільнили із-під варти. Вдруге він потрапив за ґрати 3.11.1936 р., а 13.07.1937 р. на закритому засіданні в Києві його засудили до розстрілу. Вирок виконали того ж дня.

Джерело: Юрій Винничук. Невідоме Розстріляне Відродження. Упорядник: Юрій Винничук. Харків: Фоліо. 2016. 768 с. ISBN 978-966-03-7531-4

​

Діячі науки

 

Милора́дович Васи́ль Петро́вич

український фольклорист, етнограф, історик, поет і перекладач

(народився 13 січня 1846, село Токарі, Пісківська волость, Лохвицький повіт, —помер осінь 1911, село Литвяки, Снітинська волость, Лубенський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія) 

 

Біографія

Милорадович Василь Петрович народився 13 січня 1846 року в селі Токарі Лубенського повіту Полтавської губернії (нині село Миргородського району Полтавської області України).

Походив із відомого старшинсько – шляхетського роду сербського походження з лінії гадяцького полковника Гаврила Милорадовича. Дитинство минуло на хуторі Пручаї біля села Сокиринців Прилуцького повіту Полтавської губернії.

Після закінчення в 1869 році Харківського Імператорського університету отримав учений ступінь кандидата права. Деякий час працював помічником присяжного повіреного у Полтавському окружному суді, а потім, до відставки – мировим суддею в Лубнах, був санітарним попечителем у Лубенському повіті Полтавської губернії.  Про доброзичливість і співчутливе ставлення до нелегкої долі сільських трударів свідчить письмова подяка, яку Василю Петровичу вручили жителі с. Лукім’я. Розгляд багатьох судових справ допомагав В. Милорадовичу глибше вивчити тогочасний народний побут.

Вийшовши у 1890 році у відставку, присвятив свій час і сили етнографії та фольклористиці.

З 1876 по 1911 рік відомий етнограф і фольклорист проживав у селі Литвяках поблизу Лубен. На вигоні біля Сули він збудував два великих будинки, конюшні та інші господарські споруди, які пізніше були продані з торгів сільським жителям. Один будинок видатного українця зберігся до цього часу.

Восени 1911 року В.П.Милорадович помер у Литвяках, де і похований.

 

Наукова діяльність

        

Ще в кінці 19 століття на хвилі національно – демократичного піднесення був зібраний багатий фольклорний матеріал. Частина його ще й досі не піднята з архівів, частина ж надрукована в старих виданнях, що тепер становлять бібліографічну рідкість. Одним з ентузіастів — збирачів і дослідників народного побуту та усної поетичної творчості і був відомий український фольклорист і етнограф Василь Петрович Милорадович.

Василь Петрович – автор понад 20 – ти  історичних, етнографічних, фольклористських досліджень України та Полтавщини, у т. ч. релігійного змісту, які передав Харківському історично – філологічному товариству. Особливою цінністю в релігієзнавчому аспекті вирізняється серія праць з історії колонізації Лубенського повіту, де зібрано надзвичайно цінні відомості з історії церков та парафій мікрорегіону, релігійних і світоглядних вірувань місцевого населення, як християнських, так і язичницьких відголосків, особливостей святкування православних свят і таке інше.

На основі місцевих природних і антропологічних даних дослідник пояснив значну частину мікротопонімів історичної Лубенщини.

Багато років Василь Петрович спостерігав народний побут на Лубенщині і зібрав велику кількість казок, пісень, замовлянь, переказів, легенд, рецептів народної медицини.

В 1890 році опублікував свою першу етнографічну працю під назвою «Весільні пісні в Лубенському повіті» за підписом «В.П» у журналі «Киевская старина». Повністю вперше підписав своє прізвище в «Полтавских губернських ведомостях» під розвідкою «Різдвяні свята в північній частині Лубенського повіту».

Етнографічні та фольклорні записи В. П. Милорадовича відзначаються точністю, свідчать про наукову обізнаність збирача.

Уже в цей час український фольклорист, етнограф і літературознавець, професор Харківського університету Микола Сумцов відзначав «величезний освітній ценз» Милорадовича  та його «добре особисте знайомство з народом».

Милорадовичу належать такі фундаментальні етнографічні праці, як «Снітинська старовина» (1897), «До питання про колонізацію Посулля в XVI і XVII ст.ст.», «Народна медицина в Лубенському повіті» (1900), «Українська відьма» (1901)  та ін.

В.П. Милорадович збирав народні пісні та розповіді про старовину, малював і детально описав побут, традиції та звичаї селян у фундаментальному дослідженні «Житие – бытие лубенского крестьянина», книгах «Лесная Лубенщина», «Степная Лубенщина», «Средняя Лубенщина». У 1897 році в Харкові вийшла книга Милорадовича «Народні обряди і пісні Лубенського повіту Полтавської губернії, записані в 1888 – 1895 роках».

Неабиякий інтерес становлять і нариси В. П. Милорадовича з українськії народної демонології, які складаються з чотирьох частин: «Мерці», «Русалки», «Чорти», «Українська відьма». Відьми, русалки, упирі, домовики, чорти — ці так давно створені народною уявою дивовижні образи — не тільки матеріал для вивчення історії народу, його мови, давньої філософії. Вони й досі живуть у свідомості сучасної людини і не втрачають свого впливу на подальший розвиток українського етносу. Чому ж ці дивні створіння такі живучі? А тому, що вони є відтворенням нас самих. Уся філософія народу, його внутрішній світ знайшли відображення в народних віруваннях і усній поетичній творчості. Прагнучи розгадати таємницю своєї появи на землі і свого призначення, людство звертається до вічних цінностей. Щоб пізнати самих себе, зрозуміти теперішню духовну культуру народу, треба знати його традиції, дохристиянські вірування.

 «Замітки про малоросійську демонологію» (1899) є цінною історико – науковою розвідкою, цікавою не лише фахівцеві, а й широкому колу читачів. Демонологічні оповіді — це своєрідні художні твори.

         Одним із перших в Україні почав збирати фольклор наймитів та сільських робітників і опублікував чимало його зразків, зібравши їх у книзі «Робітничі пісні Лубенського повіту» (1895). «Робітничими» автор називав «строківські», «шабашні» пісні місцевих селян – заробітчан, які посезонно працювали на тютюнових плантаціях. Пісні подано разом з описом побуту робітників. Цікава й інша праця дослідника – «Прощання рекрута і рекрутські пісні в Лубенському повіті» (1897). Тут описано проводи, наведено вислови при прощанні з новобранцем.

У 1899 році Російське географічне товариство нагородило Василя Петровича Милорадовича срібною медаллю за збірку казок Полтавської губернії.

Крім збирацько – публікаторської діяльності, Василь Петрович займався й теоретичними проблемами, питаннями літературно – фольклорних взаємин. З цього погляду цікавий його аналіз творів М.В.Гоголя «Зачароване місце» та «Вій». Він не погодився з думкою М.Сумцова, котрий дивився на «Вія» як на переробку «народної казки про смерть відьми».

Протягом 1900 – 1909 років В.П.Милорадович виступав також як поет і перекладач, друкуючи свої твори в журналах і збірниках «Літературно – науковий вісник», «Нова громада», «Розвага», «Українська муза».

У 1903 році В.П.Милорадовича було обрано почесним членом Полтавської вченої археографічної (архівної) комісії, до якої входили десятки відомих вчених, справжніх подвижників краєзнавчої справи. Багатогранну діяльність архівної комісії важко переоцінити. Навколо неї групувалися представники наукової, літературної та мистецької інтелігенції, інші любителі краєзнавства.

Отже, кінець 19 початок 20 століття на Полтавщині, як і в інших губерніях України, позначено не тільки дальшим розвитком краєзнавства, а й його бурхливим розвитком і розквітом. Те, що вдалося зробити вченим і любителям – знавцям історії, археології, етнографії, філології, фольклору – не може не викликати захоплення.

Масштабність і ґрунтовність досліджень тієї доби для нас – не тільки багатющий досвід і традиція, а й заклик до дії. Спадщина дослідника і досі має значну наукову вартість.

 

Список літератури:

Архівний збірник на посвяту 90 – річчю Полтавської Вченої Архівної Комісії. - [Текст]  . – Полтава, 1993. – 254 с.: іл. - [Державний архів Полтавської області].

Базелюк М. Лохвиччина літературна.

Василь Милорадович: 13.01.1846 – 1911 [Текст]  /Уклав Петро Ротач // Колоски з літературної ниви: Короткий літературний календар Полтавщини. Частина 1. Січень – червень – Полтава ОДГВ «Полтавський літератор», 1993. – С.18

Горленко, В.Ф.

В. П. Милорадович (До 120-річчя з дня народження) [Текст] /В.Ф.Горленко // Народна творчість та етнографія. – 1966. – № 2.

Дудник,  І.М.

Токарі: Погляд у минуле: Добірка історичних розвідок: Легенди. Факти. Коментарі. [Текст]  /І.М.Дудник . – Червонозаводське: ФоП «Бредун Р.А.», 2013 – 262 с.

Милорадович В. П. Українська відьма: нариси з української демонології  [Текст] / Упоряд., пер., передм. О. М. Таланчук; [Приміт. В. П. Милорадовича та О. М. Таланчук]; Худож. оформл. І. А. Вишинського. — К.: Веселка, 1993. — 72 с.: іл.

Палієнко, М.

 «Кіевская старина» у громадському та науковому житті України (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) [Текст] – К.: Темпора, 2005. – 384 с.

 

Полтавіка — Полтавська енциклопедія. [Текст]: Том 12: Релігія і Церква. — Полтава: «Полтавський літератор», 2009. — С. 392.

Ротач, П.

Дослідник – народознавець з Полтавщини (До 150-річчя від дня народження видатного укр. фольклористика і етнографа В. П. Милорадовича) [Текст] / П.Ротач // Голос України. – 1996. – 16 берез.

Українські історики XX століття: Бібліографічний довід. [Текст] /Сер.«Українські історики». – К.: Інститут історії НАНУ, 2004. – Вип. 2. – Ч. 2. – 382 с.

​

Гордон Володимир Михайлович
25.10.1871р. – 03.01. 1926 р.

Народився в м. Лохвиця

Доктор юридичних наук, академік Академії наук УРСР

         Народився 25 жовтня 1871 р. в м. Лохвиці Полтавської губернії. У 1894 р. закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1900 р. викладав в університеті та Демидовському юридичному ліцеї в Ярославлі, а з 1906 р. – у Харківському університеті та інших закладах цивільне право і цивільний процес. У 1917 р. став сенатором цивільного касаційного департаменту. Протягом 1919–1920 рр. – професор Таврійського університету, з 1920 р. – завідувач кафедри цивільного і торгового права, а також декан правового факультету Харківського інституту народного господарства. Водночас був завідувачем правового відділу Наркомату внутрішньої торгівлі УРСР, брав участь у розробці багатьох законопроектів.

 

Наукова діяльність В. М. Гордона значно вплинула на розвиток науки в галузі як матеріального, так і процесуального права. За час своєї тридцятирічної наукової діяльності написав близько 100 наукових праць. Усі вони відзначалися фундаментальністю, широтою і глибиною досліджень, логікою викладання.
Певна кількість наукових праць, зокрема таких, як «Право на позов», «Передача позовів», «Збільшення позову процентами», «Відсутність права на позов» тощо, а також магістерська і докторська дисертації були присвячені поглибленій розробці питань цивільного процесу. І нині докторська дисертація «Позови про визнання» (1906) є однією з основних робіт у галузі науки про позови.
Вважається засновником харківської наукової школи правознавців.
Помер В. М. Гордон 3 січня 1926 р.

​

Олександр Олександрович Пащенко (1929–1989), український хімік – технолог, доктор технічних наук, професор, член – кореспондент Академії Наук УРСР, двічі лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, лауреат премії Київського політехнічного інституту.

Народився у м. Лохвиця

​

Науковий доробок українського хіміка Олександра Олександровича Пащенка полягає  у розробці хімічних технологій.

Основний науковий напрям  його діяльності — розробка теоретичних і технологічних проблем синтезу і твердіння в'яжучих речовин, дослідження питань утворення і стійкості покриттів на основі елементоорганічних сполук. Розробив багато нових високоефективних цементів на основі кремній – органічних полімерів.

​

Я́ків Кузьми́ч Кайда́нов 

(19 березня 1779, Лохвиця — 8  грудня 1855, Санкт-Петербург)

видатний вчений – біолог, український ветеринарний лікар і ветеринарний фармаколог, один з організаторів вищої ветеринарної освіти в Російській імперії, дійсний статський радник — 1828.

В 1828 – 1831 роках обіймав посаду віцедиректора медичного департаменту.

Нагороджений орденами святого Володимира 4 ступеню, святого Станіслава 1 ступеню, святої Ганни 2 ступеню, пожалуваний перснем з імператорським вензелем, нагороджений відзнаками за 20 та 25 років непохибної служби та бронзовою медаллю в пам'ять 1812 року.

​

Діячі мистецтв

​

Григорій Леонтійович Пивоваров 

український скульптор – монументаліст, уродженець м. Лохвиця

(22.03.1908–15.05.1942)

​

Костянтин Григорович Пивоваров – заслужений діяч мистецтв

Батько й син Пивоварови – українські діячі мистецтв. Костянтин Григорович Пивоваров – режисер, працював в українських театрах Сум, Донецька, Рівного, Вінниці, Чернівців, з 1986 по 1988 рік – головним режисером в Одеському українському музично – драматичному театрі. З 1981 року – заслужений діяч мистецтв УРСР. 40 років свого життя віддав становленню народної освіти у нашому повіті.

 

Творчість талановитого українського скульптора – монументаліста Григорія Леонтійовича Пивоварова, нашого земляка належить до найкращих надбань українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ століття.

            В центрі його уваги стояли образи письменників минулого: бюсти Т.Шевченка – 1936, О.Пушкіна – 1937, І Франка – 1939,  та видатних діячів сучасної української культури: бюст О. Довженка – 1940., які відзначаються композиційною простотою, правдивістю й переконливістю. У 1939 році Григорій Пивоваров виготовив бюст свого земляка, письменника Архипа Тесленка. Він встановлений в рідному селі письменника Харківці Лохвицького району.

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​